Мій найсолодший мед
- Про кохання
Варто говорити про свої почуття, не боятися відмови. Скажи, що закохалася, якщо це – правда. Скажи це собі й тому, кого кохаєш. Це так просто. Навіть, якщо це тільки твоє кохання. Тобі стане легше, відкривши шлях почуттю з власного серця. Бути щирою – це так складно і так просто. Відпустивши своє кохання на волю, ти не просто звільниш себе, а й даси шанс своєму почуттю. Воно або виросте, або зникне. І тоді з’явиться місце для нового.
Кохай, не бійся, розбивайся і створюй себе заново, якщо це справжнє кохання. Будь сміливою. Головне – навчитися розрізняти кохання і прив’язаність. Якщо відпустила і тобі легко, а в серці ніжність і тепло, значить це – кохання. Кохати можна, будучи поряд і на відстані у тисячі миль. А якщо в серці сум і біль, то тікай. Це – не кохання. Це – прив’язаність, залежність, хвороба. Бійся цього, а не розбити своє серце. Просто тому, що закохане серце не розбивається. Воно стає ще більшим.
У кожного з нас свій шлях до себе. І перш, ніж зустрітися з самим собою, потрібно подолати тернисту путь. Щось і когось втратити. Знайти, випробувати або завдати болю. Розбитися на тисячу уламків, щоб ізнову зібратися в єдине ціле. Піти, щоб знову повернутися. Спочатку ми біжимо, сподіваючись, що нашим великим поривом ми зможемо подолати все і всіх. І так продовжується довго. Втративши багато, ми раптом розуміємо, що і кого ми шукали.
Усе має бути вчасно. Народження, дорослішання, зрілість. Так має бути в ідеалі. Але часто відбувається по-іншому. Тоді здається, що нічого змінити не можна. Так само, як не можна відмотати плівку, повернутися назад. Захід не прийде, якщо не було світанку. Розуміючи й усвідомлюючи втрати минулого, головне – не здаватися. Йти, бігти чи повзти, зализуючи рани. Ну і нехай. Кожному – своя зрілість і своє дорослішання. Мій батько часто повторює, що все повинно бути вчасно і ланки життєвого ланцюжка мають іти одна за одною. Кожній ланці свій час і своє місце.
Одного разу я навчилася кохати безумовно ніжно. Весь час не розуміла, як же це так? Як можна любити щось чи когось безумовно? Хіба можна любити каву і не пити її? Любити мед і не ласувати ним? Кохати чоловіка і не бути поряд із ним? Хіба можна бажати коханому доброго ранку, якщо не разом? Виявляється – можна. Мені поталанило. І я цьому навчилася.
Він не говорить зі мною про кохання, боячись розгубити у мовних культурах основну суть почуттів. Я посміхаюся і погоджуюся. Та хіба може мова обмежувати слова, які линуть із самого серця? У мови кохання не існує меж. «Я люблю тебе. J’ai taime». Одні й ті ж слова можна сказати різними мовами – українською, французькою, італійською, японською та багатьма іншими. Коли промовляє твоє серце, його обов’язково почують і зрозуміють.
- Про першу зустріч із островом
Ми робимо зупинку в горах. Ти береш у запиленому бардачку автомобіля ножиці й піднімаєшся на гору. Мої ніздрі ловлять приємний повів. Це – тмин. Він усюди на схилах. Я біжу до Тебе. Колю ноги і руки. Проте прекрасно-солодкі пахощі маленьких синіх квіток лікують всі мої рани. Я прошу в Тебе ножиці й збираю власний букет. Уже ввечері мої руки будуть перетирати його для салату. Цей яскравий, сухий запах розтане у мене в руках. Ніколи раніше я не вдихала такого прекрасного гірського аромату. Гори Криту пахнуть для мене особливо смачно. Це – мій рай. Мабуть, у минулому житті я була агіягалінкою і жила саме тут.
Є місця, де тобі завжди добре. Приїздиш туди вперше чи ні. Хоча, якщо приїздиш у котрий раз у одне і теж саме місце, то це – твоє. У Кріт, а саме в невеличке селище Агія Галіні (Agia Galini) я закохалася з першого погляду. І – з першої зустрічі. Тепер кожного разу я тікаю сюди навіть у думках, коли велике місто намагається мене розчавити.
Коли знаходиш себе справжню, то більше не хочеш з цим розлучатися. Хочеться бути, а не здаватися. Жити, а не намагатися. А на острові час минає зовсім по-іншому. Хтось дбайливою рукою стишив біг часу, і все завмерло. Тут мало слів і багато відчуттів.
Мій перший заїзд після гірських серпантинів, які я без звички ледь пережила, завершився у таверні Георгіяса на самому березі моря. У маленькій таверні з їжі лише риба і салати. Ні морепродуктів, ні супчиків і десертів. Все настільки аскетично, наскільки це взагалі можливо для прибережної таверни. Тоді я вперше спробувала узо – традиційну грецьку горілку з додаванням аніса. Я розплакалася від раптовості. Таким міцним виявився цей напій. Це було дуже символічно.
Обійми Криту виявилися для мене такими ж міцними і гарячими, як і узо. Минуло кілька років. Кріт мене все ще не відпускає, захоплює все міцніше і міцніше. Я приїжджаю сюди все частіше і частіше. Коли місцеві жителі Агія Галіні дізнаються, як мене звати, вони посміхаються й повідомляють, що я – перша дівчина на узбережні з таким красивим ім’ям. Упевнена – це перебільшення, але мене то тішить.
Я полюбила гірські серпантини і їзджу ними настільки швидко, наскільки дозволяє старенький, але міцний Порш 911 (Porsche 911) і мій здоровий глузд. Одного разу сталося так, що мало не злетіла в урвище, але, дякувати Богові, все минулося. Про це ніхто не дізнається. Але тепер я обережна. Часто зупиняюся, щоб помилуватися горами. Кожного разу вони – інші, навіть у тому ж самому місці. На початку літа на вершинах ще лежить сніг, нагадуючи про холодне серце скель. Гори не пробачають помилок ні сміливим, ні боягузам. Коли ти – серед гір, завжди поважай їх, але не довіряй.
- Про Бога
Одного разу я побачила Бога. А потім сиділа і думала, що про мене подумають люди, якщо я комусь у цьому зізнаюся. Не повірять. Подумають, що божевільна. Але я точно знаю, що бачила Його. Того вечора було якось страшенно сумно і самотньо. Не допомагали ні молитва, ні медитація, ні спорт. Ну буває так, що притисне. У такі хвилини я плачу. Просто і голосно плачу. Інколи здається, що навіть дуже голосно. Але, як говорять, хто не кричить, той свою зграю не знайде.
Так, накричавшись і наплакавшись удосталь, я вийшла на балкон своєї маленької орендованої квартири з єдиним висновком – Бог мене не чує. І підняла очі до неба. Аж ось побачила Його. На темне і зоряне небо набігли хмари, які за лічені секунди перетворилися на лице Творця. Це були три Його лики. І я бачила очі, ніс, бороду. Сльози наразі висохли. А хмари вже тікали, розмиваючи Святий Образ. Він мене почув чи я збожеволіла? Проте з останнім я не могла погодитися. Отже, я Його бачила.
Ще я спостерігала Його присутність на Криті. У Монастир Превелі (Preveli) їхала з особливим відчуттям. Там завжди мало людей і багато емоцій. Пам’ятаю, як тихенько зайшла до церкви. Молилася перед старовинними іконами, перебираючи у пам’яті свої гріхи й помилки. Відчула на собі чийсь уважний погляд. Це був священик. Він покликав мене до себе і підвів до церковної ніші, закритої склом. Всередині був чудотворний хрест. Так я отримала благословення.
Чудотворний хрест із частинкою Хреста Господнього має дивну і загадкову історію. Так, реліквію кілька разів намагалися вивезти з монастиря. Спочатку – турки на кораблі. Але той не зрушив із місця з хрестом на борту. Пізніше – німці на літаку, який не зміг піднятися вгору, аж поки там був хрест. І хрест залишився у своїй обителі. Далеко не кожного відвідувача монахи монастиря благословляють чудотворним хрестом.
Не очікувала цього і я. Але саме так і сталося. Я залишилася в церкві ще на деякий час, наче зачарована. Аж ось побачила, як невидима рука гортала сторінки великої старовинної Біблії, що стояла на дерев’яній підставці. У церкві було порожньо, протяг був відсутній. А хтось невидимою рукою листав сторінки Святого Письма. Я ще раз оглянулась навколо. У церкві, крім мене, нікого не було.
Поверталась я з монастиря через ущелину Курталіот (Kourtaliotiko). Саме тут знаходиться капличка Миколи Курталіотського, якого часто ототожнюють з Миколаєм Чудотворцем. Накинувши на голову хустку, я стала спускатися донизу. Ще зверху, біля дороги почула звук водоспаду, який шумить в ущелині. За легендою, вода б’є з того місця, де монах ударив своїм посохом, пообіцявши людям, що вони ніколи більше не відчуватимуть спраги. Кам’яні сходи вели у глибину ущелини. А ось і сама церква. Її убранство аскетичне і просте. Я обережно відкрила металевий засув і зайшла всередину.
На стінах церкви висіли старовинні ікони. На маленькому столику лежали безкоштовні свічки, горіла лампадка. Я запалила свічку. Коліна самі підігнулися піді мною. Молилась довго, щиро і натхненно. Почула, як двічі стукнули вхідні двері. Від раптовості я здригнулася і повернулась у бік важких дверей із металевим засовом. Але ніхто так і не зайшов усередину.
Саме в таких місцях, – подумала я, – має бувати Бог. Там, куди кожен може зайти у будь-який час, розкрити своє серце і попросити у Господа саме сокровенне. Поділитися з ним своїм найбільш наболілим, важким і довго виношуваним усередині. Ця маленька церква ніколи не закривається ні вдень, ні вночі. Для відвідувань не визначені точні години. Для бесід із Богом запис не потрібний. Тут на тебе чекають завжди.
- Про бджіл
Одного разу мій батько вирішив завести бджіл. Так я полюбила мед і стала справжньою медовою принцесою. Хоча моє перше знайомство з бджолами було зовсім не найсолодшим. Коли у дворі весело загуділи нові мешканці, я продовжувала гратися. Аж раптом бджоли почали нападати на мене.
Пам’ятаю, як мене перший раз укусила бджола. Це було так боляче. Я навіть заплакала. Тоді батько взяв мене на руки. Він заспокоював мене і пояснював, що укус корисний, що я стану сильніша і здоровіша. І що бджіл не треба боятися. Просто варто намагатися їм не заважати. Бджола не буде кусати просто так. Має бути вагома причина, щоб вона вирішила віддати своє життя. Адже укус бджоли смертельний насамперед для неї самої. Мені подобалося слухати розповіді батька про бджіл. І я любила спостерігати за бджолами на квітах.
Бджола – це маленький, але справжній літаючий апарат. Три в одному – пілот, штурман і сам літачок. Жити одним днем – це про бджіл. Адже кожен день для бджоли може бути останнім. Навколо багато небезпек. Навіть повітря може бути небезпечним і кожен політ може виявитися останнім. Сильний град, убивчий ливень, жорсткий вітер і хижі птахи. Вилетівши з вулика, бджола може більше не повернутися. Але бджоли про це не замислюються і виконують свою роботу кожного дня, не зупиняючись ні на мить.
Виявляється, що у бджіл панує самий справжній матріархат. Править маленькою золотою державою Золота Матка – найбільша бджола. Вона відрізняється і розміром, і зовнішнім виглядом. Матка велика і красива. У вулику всі обов’язки строго розподілені, Кожна бджола зайнята своєю справою. Так, робочі бджоли постійно працюють, приносячи у вулик заповітний нектар.
Матка не залишає вулик до самого роїння. Покинувши вулик, вона летить якомога далі й створює нову колонію бджіл. Як тільки у вулику з’являється дві матки, одна з них повинна залишити дім. Переважно вилітає стара Матка, а її місце займає молода. Частина бджіл летить разом зі старою, а інші залишаються у вулику.
Великі та красиві бджолині особи чоловічої статі служать тільки для запліднення Матки. Вони не працюють і не збирають мед. Матка сама вибирає партнера і займає позицію зверху. Трутнів добре годують. Але їхнє безтурботне життя триває тільки до осені. Як тільки вони стають не потрібними, бджоли безжально викидають їх із вулика. Великі, красиві, але знесилені від голоду трутні помирають і стають легкою здобиччю птахів. Бджолиний матріархат жорсткий. Виконавши свою запліднювальну функцію, бджолині особи чоловічої статі змушені помирати. Така жорстка романтика природи.
Інколи Матка гине чи її вбиває інший рій. У вулик можуть увірватися чужі робочі бджоли, щоб убити Матку і заволодіти роєм. У такі моменти починається справжній бій. У дикій природі виживає сильніший. Якщо рідна Матка вбита, її місце займає Чужачка. І з цього моменту всі бджоли починають працювати на неї. Це закон. У домашніх бджіл ситуацію рятує бджільник, який вчасно помічає ворожих розвідників і відганяє їх від вулика.
Можливості бджіл неймовірні. У них аж по п’ять очей. Тому вони орієнтуються у польоті, розрізняють кольори, вчасно бачать небезпеку. Взимку всі намагаються підтримати Матку. Якщо запасів їжі мало, годують тільки Матку. Адже вона повинна дати потомство і відродити рій.
Інколи бджоли можуть бути справжніми убивцями. Потрапивши у тіло жертви, жало бджоли залишається там назавжди. Бджола помирає, а її отрута продовжує діяти. Батько чув історію, як одного разу повз пасіку проїжджала підвода. Бджолам щось не сподобалося. Вони всі одна за одною накинулися на нещасних коня і його господаря. Від численних укусів кінь помер. Його господарю поталанило більше. Він потрапив у реанімацію, але залишився живий.
У Євангелії сказано, що як тільки не стане бджіл, то через чотири роки зникнуть і люди. Це розповідав мені батько. А йому – мій дід.
Робочий день бджоли починається зі сходом сонця. Як тільки сонце з’являється на небі, бджоли летять на пошуки. Квіти наповнені вранішньою росою і свіжим нектаром. Але збирати його бджола буде ближче до обіду, коли випарується зайва волога. Бджола може робити кілька вильотів на день. Буває, що чужа бджола залітає у вулик. Але її пустять лише за умови, якщо вона нестиме мед.
Одного разу мені поталанило. Коли батька не було вдома, наші бджоли раптом почали роїтися. Втрата рою – це серйозно. Як тільки стало видно, що бджоли залишають вулик, мама наказала мені стежити за ними. У такі моменти бджоли абсолютно безпечні. Вони розгублені, бо їм потрібно шукати нове місце. Переважно, залишивши вулик, рій розташовується десь недалеко. Кілька робочих бджіл вилітають на розвідку. Вони досліджують територію і знаходять місце для життя. Це може бути чужа пасіка, дупло старого дерева чи інше затишне містечко.
Наш рій піднявся над вуликом і відлетів на кілька метрів, а потім усівся на високій тополі біля дому. Мама наказала мені одягти захисну сітку. А сама схопила звичайне відро і щітку. Тополя була не дуже високою, але все ж довелося бігти за драбиною. Мама акуратно змітала розгублених бджіл у відро, яке я тримала, затамувавши подих. Головне було – не втратити Матку. Коли батько повернувся з роботи, рій слухняно чекав його у підземному погребі. Бджоли благополучно розмістилися у новому вулику. А я раділа і почувалася справжньою бджоляркою. Адже це я допомогла мамі зловити рій.
- Про мед
Квітковий. Він завжди світлий і прозорий, ніжний на смак, тане на вустах. Було б цікаво підрахувати, скільки квіток увійшло у цей казковий букет. Але зможу зробити це тільки у наступному житті, якщо буду бджолою і матиму улюблену квітку. А поки я просто насолоджуюся ніжним нектаром, торкаючись його кінчиком язика і розчиняючи крапелька за крапелькою, відчуваючи неймовірну смакоту. Нема нічого смачнішого, ніж цей мед сьогодні.
Люблю мед із дитинства. Люблю його так сильно, як не люблю козине молоко. Пам’ятаю, як мене його змушували пити у дитинстві. Після важкої хвороби запалення легенів я була дуже худою дівчинкою, з прозорою шкірою і темними колами під очима. Батьки спеціально завели кізку, щоб відпоювати мене корисним молоком. Тільки я ніяк не могла змусити себе пити парне козяче молоко. Кожного ранку і вечора, зціджуючи безцінну склянку, мама кликала мене пити молоко. Сусідський хлопчисько сміявся і, почувши клич моєї мами, відгукувався їй у відповідь: «Час пити молоко». Через багато років козиний сир став мені до вподоби. Мабуть, козине молоко буде переслідувати мене до кінця моїх днів. У хорошому сенсі.
Хоч я і полюбила мед ще з дитинства, пізніше забула про це. Замінила його сурогатом джемів і дешевих шоколадок. Велике місто не приймало дитячих емоцій і старих звичок. Велике місто, яке я теж ніколи не любила і від якого тікала все життя. Так швидко, що усвідомила це лише через двадцять років. І я не пробачила йому цього. І тепер щезаю туди, де завжди пахне медом і моїм дитинством. Туди, де я знайшла себе, де я нарешті прокинулась і повернулась до себе справжньої.
Спекотне літо обіцяло багатий урожай. Бджолярі збиралися в лісі, куди заздалегідь вивозили свої пасіки. Качка меду нагадувала цілий ритуал. Усі одягались у спеціальний білий одяг. Використовували захисні маски-сітки для обличчя. Обов’язково приймали душ. Розпалювали сухі щіпки і наповнювали ними спеціальні димарі. Коли бджоли починали агресивно атакувати, дим використовувався для відлякування.
Бджоли не люблять сторонніх запахів. І свого бджоляра не сплутають ні з ким іншим. На полях панував аромат гречки, диму щепок. Було чути, як гудуть здивовані бджоли. Все літо вони працювали на славу, забиваючи стільники живильним нектаром. Але приходила людина і забирала весь мед.
Моя мама виросла у родині бджоляра. Мій дід був пасічником від Бога. Бджоли його любили. Дідусь ніколи не одягав жодних захисних масок, не боявся укусів. Але бджоли його і не кусали. Дід розпалював цигарку і починав роботу на пасіці. Після війни пасіка стала для дідуся найбільшою відрадою.
Моя мама разом із сестрами допомагали йому ще з дитячих років. Віра, Надія, Любов. Вони завжди були поряд із моїм дідусем. Дід був єдиним чоловіком у родині, але це його не засмучувало. Поки бабуся була на роботі, дід приглядав за малими донями. Всі були зайняті, допомагаючи йому на пасіці. Розглядаючи старі чорно-білі фотографії, я переношуся в далеке дитинство моєї мами.
Я не відчуваю меж. У часу їх немає. Закриваю очі. Вдихаю запах диму, аромат меду, чую, як гудуть бджоли і стрекочуть коники. Чую навіть, як шкварчить цигарка діда. Бачу, як він із великою любов’ю займається бджолами, розмовляє з ними і дістає наповнені медом стільники. Бачу, як моя маленька мама разом із сестрами радісно біжать до столу. Навколо панують Божа благодать і радість справжнього життя – зелена і волога від роси, густа, золота, смачна, наче мед, весела, дзвінка, як дитячий сміх, безтурботна, як дитинство.
Коли мама вийшла заміж за мого батька, він і не гадав, що вподобає бджіл і пасіку. Але і мій батько став бджолярем. Моя мама супроводжувала його завжди і всюди. Вона нічого не боялась. На пасіці одягала лише сітку для обличчя, залишаючи інші частини тіла відкритими і незахищеними. Всі дивувалися, а мама просто посміхалася і допомагала батькові.
Мій батько любив пасіку і віддав бджолам двадцять сім років. Його мед міг зберігатися роками, бо мав низький процент вологи. Чим більше мед зберігався, тим смачнішим він ставав. Правильно викачаний мед може зберігатися десятиліттями. У світі існує тільки два продукти, які на сто відсотків засвоюються людським організмом. Це – материнське молоко і мед.
Мій мед у мене засвоюється на всі сто відсотків. Це сімейне. Перший мед я всотала ще з материнським молоком. А пристрасть до солодкого нектару мені передалась із генами. Я полюбила аромат свіжого меду, змішаний із димом.
Коли батько заносив у дім свіжу рамку, ми сідали до столу. Перша качка і перший найсмачніший мед. Мама приносила свіже охолоджене молоко. Батько розрізав медові стільники, з яких стікав солодкий густий нектар. Я облизувала пальці, запивала мед холодним молоком. Це були найсмачніші ласощі у моєму житті. І найсмачніші дні. За вікном сідало сонце, соняхи повертали слідом за ним свої великі жовті голівки-квіти. Бджоли ображено гуділи у дворі. У такі вечори вони були особливо сердитими. І навіть наш пес на ім’я Валет застережливо ховався у себе в будці.
Батько згадував своє дитинство, коли цукерки привозили тільки на свята. Усі ласували медом. У день медової качки родина збиралася на пасіці. Приносили з собою хліб і молоко. Старші чоловіки робили медовуху і пригощали молодь. Батько пам’ятає, як спробував медовий напій ще малим хлопчиком.
Дописуючи ці рядки, я хочу одного: щоб у кожного, хто їх читає, життя було з медом – солодке, густе і смачне. Щоб життя було справжнім задоволенням, насолодою і відкриттям. Так любить говорити моя мама. Смак справжнього медового щастя вона знає з дитинства.
- Про Вічність
Дитинство, юність, зрілість. Минуле, сучасне, майбутнє. Але для Всесвіту немає кордонів. Це – один проміжок, одне життя. Одного разу, прийшовши у цей світ, душа залишається сама собою. Вона не старіє, не змінюється, просто отримує більше знань і відкриттів.
Неможливо втратити те, що вже колись пережили. Неможливо втратити того, хто, як нам здається, одного разу пішов. Любов, почуття, спогади залишаються з нами назавжди. Достатньо закрити очі, щоб опинитися у заповітному місці й пережити улюблені миті ще раз. Почути улюблені голоси. Обійняти близьких людей.
Поки ми пам’ятаємо, ми живемо. І з нами живуть усі ті, кого ми бережемо. Пам’ять людини безмежна, як Всесвіт. І ми здатні відобразити все те, що для нас важливе. Згадати найменші та втрачені деталі, вдихнути забуті пахощі, впізнати втрачені смаки, побачити ще раз усі кольори веселки, відчути охололі доторки. Все це можливе. Потрібно лише захотіти.
І ще – прокинутися. Так, саме прокинутися. Інколи мені здається, що я проспала більшу частину свого свідомого життя. Тому, що колись у дитинстві мене зачарувала зла відьма. І розбудити мене міг лише один чоловік у світі та ще й у визначеному місці. Але Він, за волею долі, опинився в іншій країні. Здавалось би, що мій шанс було втрачено назавжди у темному просторі вічності. Але дива трапляються, якщо у них вірити.
Одного разу, потрапивши на чарівний острів, я прокинулась. Так, сам того не знаючи, мій найкращий у світі чоловік розбудив мене від сну. Його солодкий медовий поцілунок живильним нектаром проник у мою кров. І я прокинулася. З того моменту моє життя понеслося з космічною швидкістю. Я стала проживати роки за лічені дні, намагаючись наверстати втрачене. Моя кров запульсувала по судинах, наче лава вулкану, який щойно прокинувся.
Я стала поспішати. Жадібно хапати кожну мить, помічаючи все найбільш незвичайно звичайне. Знайшла й усвідомила себе нову, своє життя і свій шлях. Для мене в одну мить відкрилися всі знання, до яких я прагнула все своє життя. Я зрозуміла, що шукала і чого хотіла. Усвідомила, кого я шукала всі ці роки. Я ласувала медом у різних куточках світу: Україна, Франція, Бірма, Іран, Італія.
І, нарешті, мій наймедовіший острів – Кріт. Саме тут мед особливо смачним. Його солодким смаком можна насолоджуватися безкінечно. Ним неможливо насититися. Сосновий, ялинковий, каштановий і тим’яновий – мій найулюбленіший. Пахкий, густий, насичений. Такий смачний, що хочеться їсти його просто пальцями.
- Про Коко
Коко вчить мене насолоджуватися життям. Не тому, що йому вісімдесят, а тому, що від життя треба отримувати задоволення. «Доброго ранку» Коко говорить повільно, протяжно, відчуваючи задоволення від кожного звуку. Так само повільно й з апетитом він бажає і «Смачного». Його мова схожа на густий мед, який ллється, без поспіху покриваючи посуд своєю золотою в’язкістю.
Мені подобається, коли Коко посміхається. Вдивляюся в його очі. Вони сяють. Від спогадів, від любові, від ніжності, яку він відчуває у цей самий момент. Дивлюся на Коко і бачу його багато років назад – щасливим і закоханим поряд зі своєю ніжною Карін. Бачу перший день їхнього знайомства. Вона зовсім юною дівчиною привезла в альпійське місто свою першу групу на екскурсію.
Карін була перекладачкою і вільно володіла німецькою, італійською та французькою мовами. Красива, з довгим русявим волоссям вона розбила серце молодого Коко. Одного разу зазирнувши в глибокі сині очі Карін, Коко назавжди залишився їхнім полоненим. Роки, час, розлуки, втрати більше не мають значення. Для кохання відстані нічого не варті, навіть якщо вони довжиною у вічність. Я не запитую, а Коко не відповідає. Але я знаю, що він готовий чекати на Карін цілу вічність, щоб іще раз обійняти її.
Сьогоднішня вечеря особлива. Ми залишаємося дома. Я готую салат і мариную м’ясо. Ти розпалюєш вугілля для барбекю. Великий шматок баранини я нашпиговую дрібками часнику. Додаю оливкове масло, спеції. Розтираю у руках духмяний тмин, який сама зібрала. Його пахощ ллється у мене між пальцями. Я вже відчуваю на смак ароматну скоринку і пускаю слинки.
Навіть, якщо жінка не їсть м’ясо, вона обов’язково повинна його готувати для свого чоловіка. Вже через пів години ми розриваємо зубами м’яку плоть, яка пускає рожевий сік. М’ясо приготовлено дуже смачно. Мабуть, я ніколи не стану вегетаріанкою.
Коко відкриває французьке шампанське. Бульбашки чарівного напою вистрибують із високих бокалів. Сонце на мить затримується, віддзеркалюючись у кришталевих краях фужерів. Коко розливає останні краплі шампанського. Я сміюсь і, згідно зі традицією, дмухаю у пляшку й загадую бажання. Ти раптово розбиваєш свій бокал. «На щастя», – проноситься думка у мене в голові. Після шампанського ми п’ємо вино. Коко посміхається і підмічає, що я п’ю вино, наче справжня француженка. Я розцінюю це як комплімент, але все одно ніяковію.
Коко завжди галантний і уважний до мене. Пропускає вперед. Відкриває мені двері в автомобіль. Забороняє займатися домашніми справами. І як я не стараюсь доглянути за ним, мені це не дуже вдається. Коко всім своїм виглядом показує, що чоловік – він, і поводить себе, як справжній джентльмен. Сварить мене, коли я клопочуся у будинку. Киває мені у бік лежака біля басейну. А я не можу пояснити, що не працюю, а відпочиваю.
Хіба може бути щось приємніше, ніж робити те, що тобі подобається? Наприклад, готувати сніданок людям, яких любиш, нашіптуючи молитву над стравами, котрі подаєш на стіл. Зрізати м’яту, яка виросла у тебе в саду. Готувати з неї мохіто для найулюбленіших чоловіків на всьому острові.
Коко розповідає, як одного разу він відлучився в будинок усього на п’ять хвилин, залишивши хвіртку відчиненою. Але цих митей вистачило на те, щоб голодні вівці забігли у двір та з’їли всі квіти, які мирно росли біля басейну. Не злякалися вівці й небезпеки впасти у басейн. Всі рослини на подвір’ї були безжально знищені. Всі квіти відцвіли в одну мить. Тікали вівці радісно і голосно. Їх дзвіночки ще довго відлунням озивалися у горах. Виявляється, вівці можуть бути небезпечними. Особливо для саду.
Весь вечір ми з Тобою висаджували оливкові дерева, а потім ще й апельсинові. Здавалося, що маленькі стовбури ідеально стають у ряд. Але Коко миттєво нас розкритикував. Усі деревця довелося пересадити вже наступного дня. Те, що здавалось ідеальним, виявилося дуже далеким від довершеності. Молодим усе здається досконалим, але старі люди знають більше.
Коко спитав у мене, що я думаю про нього. І я відповіла правду. Він мені подобається. Мені до душі те, як він живе, як радіє життю, насолоджуючись кожною його хвилиною. Я тільки не відповіла, що я за нього хвилююся. Йому цього року вісімдесят. Усього якихось сорок років тому він був нашого віку. Цікаво, якими ми станемо через сорок років? А потім я спитала у Коко, що він думає про мене? Він відповів, що я закохана.
Я розповіла Коко, що пишу книгу. Він посміхнувся і спитав, чи не про нас із Тобою ця книга? Я зніяковіла, але проникливість Коко мені сподобалася. Старі люди знають усе, навіть більше, ніж ми собі уявляємо. Часто, тікаючи від їхнього досвіду, ми наступаємо на одні й ті ж самі граблі, хоча багатьох гуль могли б уникнути.
Чую, як Тебе повчає Коко: «Завжди поважай, сину, жінку. Пообіцявши щось, обов’язково виконай. Будь обережний із жінкою, наче з кришталевою вазою. Наповнюй її тільки чистою водою і свіжими квітами. Не давай квітам зів’янути, як і своїм почуттям. «Краще» завжди може трапитися. Адже воно є всюди. Але у тебе має бути твоє «досить». Завжди пам’ятай про це».
Я крадькома дивлюся на Тебе. І повторюю для себе слова Коко. Завжди може бути «краще». Але мені вистачає того, що є. Хочеться, щоб Ти мені вірив.
- Про море
Йду до моря. Хоч уже заздалегідь знаю, що не зможу до нього доторкнутися. За Твоїми словами, попереду висока і крута прірва. Проте я все рівно хочу побачити море саме так. Дорога петляє, але я йду по прямій. Я не шукаю легкий шлях. Вдалечині чую дзвоники – це вівці. Вони тут усюди.
Відчуваю запах моря і розумію, що все ближче підхожу до урвища. Завмираю і милуюся фарбами навколо. Дика краса. Проста і незвичайна. Я обережно ступаю по землі, щоб не прим’яти квіти. Біля самого краю багато лілій. Земля під моїми ногами закінчується, і я завмираю над прірвою. Внизу вирує бірюзове море. Неймовірний водоспад енергії народжується там унизу. І таке лагідне море цього разу немилосердно розбиває хвилі об вічні скелі. Чайки кружляють, вихоплюючи з води рибу і несуть здобич у далечінь. Я не можу зрушити з місця.
Сосна на березі плаче. Пускає ніжний сік. Вдивляюся через густу крону в небо і бачу маленькі блискучі крапельки, які звисають із пухнастих голок. До обіду їх стає все більше. Ховаюся в тіні дерева. Скількох закоханих воно притаювало під своїми голками від палючого сонця, не порахуєш. Дивлюся в далечінь, ловлю кінчиком носу тонкий запах хвої.
Далеко плещеться море, над яким колись літав Ікар, на мить відчувши себе вільним. Сонце тихо котиться вниз, обіцяючи завтра повернутися. І я вірю, що завтра буде новий день і нова я – щаслива, спокійна і кохана.
- Про сніданок
Сьогодні Ти з Коко з самого ранку працюєте в саду. До від’їзду треба висадити всі дерева. Маленькі оливки ідеальними рядами спускаються донизу. Зверху додаються цитрусові деревця. Мій найулюбленіший садівник. Готова годинами спостерігати за Тобою. По Твоїй красивій засмаглій спині стікають крапельки поту. Ти періодично зупиняєшся, щоб зробити важливий дзвінок. Я не чую, що Ти говориш. Але вираз Твого обличчя мене тривожить. Так хочеться чарівну паличку. Махнути нею і вирішити всі питання. Але в руках у мене простий ніж, яким я чищу від шкірки апельсини для соку.
Пахощі кави у домі. На сніданок у мене сьогодні солодкі французькі тости. Беру вчорашній хліб. Збиваю разом жовтки і білки. Додаю молоко, цукор, корицю. Я не дотримуюсь пропорцій. Роблю все на око. Так смачніше. Вимочую хліб у рідині й відправляю на розпечену пательню. Відволікатися не можна. Інакше красива золотиста скоринка перетвориться на підгорілу. Грецький сніданок неможливий без йогурту. Він густий і легкий. Люблю додавати у нього фрукти, горішки і мед. Потім розкладаю на три порції в маленькі чашечки зі справжнього фарфору. До тостів – джем і мед.
Вуаля! (Voilà!) Сніданок готовий. Я киваю Тобі й Коко.
Якось мені захотілося приготувати вам з Коко український сніданок. Увесь вечір шукала творіг, але знайшла натомість грецький зернистий сир. Візуально сирники вийшли красиві. Але за смаком більше нагадували оладки. Ти і Коко з’їли всі. Мабуть, не хотіли мене образити. Але я розуміла, що від сирників у них була лише назва. Висновок: для кожної страви потрібні правильні інгредієнти.
Інколи ми їдемо снідати у селище. У кав’ярні-булочній пахне свіжою випічкою. Ніколас, який обіцяє стати власником до листопада, а поки все ще найманий шеф-повар, уже приготував круасани з шоколадом. Ніколас по-зрадницькому посміхається, коли я відмовляюся з’їсти другий ріжок. Кожного разу він намагається мене підгодувати, аргументуючи це тим, що я занадто струнка. Моєї мужності вистачає хвилин на п’ять. І, не рахуючи калорії, я задоволено смакую гарячий шоколад. Мммммммм, ну як же смачно. Ще одна чашечка грецької кави і все must have сьогоднішнього ранку виконані на «ура». Скільки там того життя, вірніше, скільки там калорій?! Декілька запливів у морі й хвилі вирівняють вигини тіла.
- Про каву
Грецька господиня не поспішає. Готує каву зі знанням справи. Для приготування кави жінка використовує мідну турку-брику з довгою ручкою і вузькою шийкою. Ще минулого разу я помітила, що господиня кафе має цілий набір різних за розміром таких турок-брик. Неможливо приготувати каву на двох у турці, яка розрахована на чотири порції.
Спостерігаю, як жінка вибирає зерна. Вони зберігаються у спеціальних непрозорих баночках. Потім господиня перемелює зерна на старовинній ручній кавомолці. Окремо в чашку набирає крижаної води. Переливає її у турку-брику. Додає трохи цукру, корицю для аромату. Кава повільно готується на вогні, поки не з’являється пишна пінка, яка не повинна виходити за межі тонкої шийки брики. Наявність такої пінки є знаком того, що кава приготовлена правильно. Це вважається вершиною майстерності приготування кави по-грецьки.
Традиційно грецьку каву подають без молока, з цукром і склянкою холодної води. «Стін агія су!» – посміхається господиня і подає каву. У перекладі з грецької «Стін агія су» означає «На здоров’я». Ми п’ємо каву, не поспішаючи, насолоджуючись кожним ковтком і кожною хвилиною життя.
- Про грецьку кухню
Дні з близькими людьми летять неймовірно швидко. Це з тими, хто не милий серцю, час тягнеться повільно. Сутеніє. Ми збираємося на вечерю. Я не можу визначитися з убранням і встигаю двічі переодягтися. Віддаю перевагу довгому, подібному до морських хвиль шовку кольору Твоїх очей. Жодних підборів, хоча мені хочеться бути неймовірно красивою. Легкі хвилі волосся ще пахнуть морем. Його запах усюди. Думаю, що навіть моя кров стала солоною.
Наш улюблений ресторан «Онар». Краще місце на узбережжі. Знайти його легко і просто. Він розташований під самими зірками у тихій бухті. Кухня тут нереально смачна. Поняття «схуднути» й «Онар» не сумісні. Спробувати хочеться все – і рибу, і морепродукти, і салати, і, звичайно ж, десерт. Але все це краще чергувати у різні дні. Або відразу ж після вечері йти на море плавати.
Спочатку легкий аперитив. Так прийнято у Франції і ми дотримуємося цієї традиції й на острові. Ти і Коко п’єте узо. Для мене це занадто міцний напій. Я замовляю собі коктейль. Через трубочку повільно смакую напій, намагаючись розтягнути час. Дивлюся на Тебе, на Коко. До нас підсідає грецький француз і заводить розмову. Простий вечір і проста бесіда. Щастя у простому. У цьому вечорі, в цьому бокалі, в цій розмові. У нас самих.
Після аперитиву ми піднімаємося сходами у ресторан «Онар». Нас зустрічає господар, який є і шеф-поваром. Він заводить розмову з Коко і робить мені комплімент. Я зупиняюся біля вітрини, в якій лежить величезний тунець, вірніше – його частина. Сама рибина така велика, що не може повністю вміститися на полиці. Поряд – великий восьминіг. Я вражено дивлюся. Здається, його щупальця ворушаться, але це лише ілюзія. Ні, все-таки я ніколи не стану вегетаріанкою. Сьогодні я хочу смаженого восьминога на грилі.
Традиційно до нас підсідає черговий «господар залу». Це людина, яка зустрічає і проводжає гостей. П’є на посошок і розважає гостей. Сьогодні це Міхаелес. Він – корінний грек. Темне волосся, коротка борода, смуглява шкіра і прискіпливий погляд. Міхаелес вільно говорить англійською. Він приймає замовлення і приносить вино. Я все ще хочу восьминога, але не проти спробувати і тунця, і кальмара. У результаті замовляю блюдо з різних морепродуктів. Хочеться поласувати всім потроху. Ти і Коко зупиняєтесь на карпаччо з тунця.
Поки готуються страви, Міхаелес розповідає історію про те, як місцеві рибалки спіймали величезного кальмара вагою в сорок п’ять кілограмів. Я недовірливо дивлюся на Міхаелеса, але він розповідає так переконливо. І я йому вірю. Мій погляд ковзає вбік. На стіні – багато фотографій. Поки чоловіки обговорюють свої теми, я вивчаю портрети на стіні. Чорно-білі фото без слів розповідають кожна свою історію.
У центрі стіни – знімок, на якому зібралася вся родина. Літній чоловік із вусами сидить посередині столу. Він одягнутий у білу сорочку. Зліва від нього – молода жінка. У неї дуже великі очі та серйозний погляд. На жінці святкова сукня. З боку від столу, закинувши нога за ногу, сидять два схожих один на одного молодих чоловіка. Мабуть, це брати. Обидва вдягнуті у світлий одяг. На задньому плані ховається бабуся в білій хустці. За нею – троє чоловіків із вусами. Поряд із бабусею – двоє маленьких хлопчиків. Вони, здається, більше за всіх зацікавлені у позуванні для зйомки.
На другому портреті зображено четверо людей. У центрі, на стільцях, сидить літня пара – чоловік і жінка. З боків стоять молоді жінки, поклавши руки на плечі літньої пари. Ще на одному знімку я побачила молодих юнаків серед гір. Вони сміялись і невдало позували для фотографії. Серед чорно-білих знімків лише одна кольорова фотографія. На ній – святково вдягнуті молоді чоловік і жінка. Я вдивляюся у фотокартки, які зафіксували лише мить, але бачу життя кожного, хто є на знімках.
Ще на одному фото я бачу, як велика хвиля у десяток метрів накриває маленький рибацький човен. Міхаелес перехоплює мій погляд і приносить копію знімку особисто для мене. Фотографія була зроблена з бухти, в якій ми зараз сидимо, кілька років тому. Був шторм, рибалки поверталися додому. У той час на березі випадково перебував фотограф. Він і зловив той унікальний кадр. Я із захопленням дякую за подарунок.
Аж ось приносять наші блюда. На моїй тарілці лежить рум’яна тушка кальмара, щупальця восьминога і велика креветка. На гарнір – тушковані овочі: кабачки, квасоля, морква і картопля. Ми починаємо трапезу. Кальмар смачно хрустить у мене на зубах. Відкушую м’які щупальця восьминога. Ніжне м’ясо креветки – смачне, соковите і пахне вогнем. Боюсь, що овочі я вже не здужаю.
Ти пропонуєш мені спробувати карпаччо з тунця. Тоненькі, густо просякнуті оливковим маслом і спеціями темно червоні шматочки за смаком більше нагадують м’ясо, а не на рибу. Наступного разу я обов’язково замовлю тунця. Непомітно закінчується пляшка вина і нам приносять нову. Коли Ти поряд, я не боюся сп’яніти. З Тобою я в надійних руках.
Десерт завжди подають як презент. Сьогодні це – домашній яблучний пиріг із кульками морозива. Ну яка жінка відмовиться від десерту? Це не про мене. Вечір може тривати безкінечно, до останніх зірок. Але нам час іти. Міхаелес приносить чарочки для ракі. Греки вважають, що ракі покращує травлення і п’ють його дуже багато.
Після ситної вечорі у доброму гуморі можна прогулятися причалом, але обережно, бо він високий. Важлива деталь: Агія Галіні – місце не тусовочне. Тут усюди панує атмосфера розслаблення. Нічних клубів у Агія Галіні немає. Гламур тут також повністю відсутній. При бажанні «відірватися» потрібно їхати у найближче місто, наприклад, у Ретимно. Але мені всього цього і не хочеться. Мені потрібні прості заходи і світанки, йога на березі моря. А ще – якомога довше дивитися в очі, в які неможливо надивитися.
В один із вечорів ми їдемо на вечерю у Ретимно. Там у нас є улюблене місце. Ресторан розташований на другій лінії, звідки не видно моря. Але це не біда. Тому що дивимося ми один на одного. У ресторані шумно і людно. Нас проводять до столику в глибині залу. У меню так багато морепродуктів, що у мене розбігаються очі. Мідії в томатному соусі, кальмари у фритюрі, кальмари на грилі, креветки на грилі, найрізноманітніша риба, карпаччо, рибні стейки. О-ла-ла-ла! Сьогодні моєму шлунку буде нелегко.
Озираюся по боках. Навколо сама молодь. Усі багато їдять, спілкуються, п’ють вино і курять кальян. Ми замовляємо мідії, зелений салат із солоною хамсою, креветки на грилі, баранячі реберця на вогні, долмадес (грецькі голубці з виноградних листків). Червоне вино допомагає засвоювати їжу. Я з жахом чекаю на десерт. І не помиляюсь. Приносять цілу тарілку безкоштовних профітролей, политих гарячим шоколадом. Але я налаштована рішуче і не торкаюся жодного з тістечок. Повертаємося додому вночі. Стомлені сонцем, дорогою, ситною їжею і вином, падаємо без задніх ніг на ліжко. Я клятвено обіцяю собі двадцять хвилин інтенсивного плавання в басейні з самого ранку. Эхххх …Може, і варто було відкусити хоча б один шматочок профітролі?
- Про пляжі
Хоча засмагати нині не модно, але все же пів дня минає на пляжі. Агіос Павлос (Agios Pavlos), Тріопетра (Triopetra), Скінарія (Scinaria) – це наші улюблені. Для любителів дайвінгу і красивих рибок – це Скінарія. Там є все, чого бажає душа любителя підводних красот. Пірнання у масці – чудова альтернатива дайвінгу.
Поповнити витрачену енергію можна, навіть треба, у прибережній таверні. Вона на узбережжі одна єдина, а риба там – найсвіжіша. До риби подадуть і картоплю, типу як у нас по-селянськи, і фаршировані квіточки цукіні, які теж must have грецької кухні. І звичайно безкоштовний десерт.
Дорога до пляжу Скінарія не менш красива, ніж сам пляж. Тут тобі й серпантини, і каньйон, і церква, яка знаходиться у самій скелі. Ну, а якщо дуже треба, то можна повернути у чоловічий монастир Превелі (Preveli). Він знаходиться у тому ж напрямку. Ну а побувати у монастирі й не відвідати однойменний пальмовий пляж Превелі – це той ще гріх.
Кожен відвідуваний нами пляж по-своєму незвичайний, у нього свій характер, свій стиль, своя історія. Треба бути обережними на пляжах Тріопетрі. Там є і нудистські. Здавалося б, тут не ступає нічия нога. Але, прилігши на п’ять хвилин самотньо в затишній бухточці, можна прокинутися від гамору і сміху пірнаючих міцних німців. Вони будуть так само вільно лежати на каменях, не ховаючи, як кажуть, свої принади. Є, звичайно, й офіційні нудистські пляжі, але ми їх не відвідували.
Цілком випадково знайшли чарівну бухту, про яку, сподіваюсь, знає мало хто. Дістатися до неї можна пішки або на мотоциклі. Зустрічний вітер грає з моїм волоссям. Я ховаю очі під окулярами і пригортаюся до Тебе. Ми з’їжджаємо з траси. Мотоцикл долає ґрунтову дорогу. Відчуваю себе дівчиною Бонда на відповідальному завданні. Голуба лагуна – секретне місце, яке не видам навіть під тортурами.
Сходи у скелі ведуть до самої води. Внизу кам’яна джакузі з неймовірно теплою водою смарагдового кольору. Навколо – ні душі. Хочеш – засмагай на теплих каміннях, хочеш – пірнай і милуйся рибками. А хочеш – займись справжнім підводним полюванням. Мій улюблений мисливець. На вечерю мені, як справжній грецькій господині, доводиться готувати свіженького восьминога і жирну рибку.
- Про Тебе
Сьогодні прощальний день і вечір. Завтра всі розлітаються у трьох різних напрямках. У повітрі відчувається майбутнє прощання. Коко говорить, що не хоче їхати. У мене всередині один суцільний бунт. Мій агент висилає реєстрацію на запланований рейс. Ти шукаєш привід залишитися. Невизначеність триває до самого вечора. Ти приймаєш остаточне рішення: затриматися на острові на кілька днів. Коко ставить мені запитання, чи лишаюся і я?
«Так, звичайно!» – кричить все у мене всередині. Але я стримано дивлюся на Тебе.
Я витримую паузу до останнього, хоча в душі бушують пристрасті. Мої очі говорять більше, ніж я могла б сказати словами.
Я готова летіти. Ти просиш мене залишитися. Нас чекає кілька казкових днів. Острів, Ти і я.
Увечері ти відвозиш Коко на літак. На прощання Коко обнімає мене і говорить: «A bientôt!».
До побачення, Коко. Я за тобою вже сумую.
Чекаю на Тебе вдома, рахую зірки, готую мохіто.
«Скоро буду», – пишеш Ти повідомлення.
Щасливішої немає жінки, ніж та, що у затишному домі на березі моря чекає свого коханого. Вірить у нього всім своїм серцем. Підтримує всією своєю жіночою природою. Знає, що він підкорить найвищі вершини. Прийме найважливіші рішення. Зруйнує всі перешкоди. Повстане з попелу. Буде переможцем, а не переможеним. Віра жінки в чоловіка робить його нездоланним.
Вічні гори, море і кохання. Кохання всюди. У цих світанках, коли я вдивляюся у Твоє обличчя. Боюсь дихати і поворухнутися, щоб не розбудити Тебе. Роблю вигляд, що сплю, коли Ти прокидаєшся першим і ледь торкаєшся вустами моєї щоки. Хочеться, щоб такий ранок повторювався безкінечну кількість разів.
Засинати у Твоїх обіймах – це справжнє щастя. Ти обнімаєш ніжно і сильно. Наче боїшся відпустити мене навіть на мить. Навіть уночі, коли відповзаю, щоб заснути. Ти притягуєш мене до себе знову. Я хотіла б дізнатися, що Тобі сниться? Зрозуміти, чому Ти здригаєшся вночі? Хотіла б доспівати всі колискові, яких Тобі не вистачило в дитинстві. Й цілувати твої очі разом із першими променями сонця.
Коли мовчиш, я краще Тебе чую. Серцем, душею, всім своїм єством. Краще чую себе. Своє серце, яке не помиляється, тому що тільки воно знає, як краще. Кажуть, що холодний розум повинен охолоджувати гаряче серце. Але я йду дорогою серця. «Слухай своє серце», – говорить мені моя мама. І я слухаю і маму, і серце.
Я бажаю Тобі доброго ранку, лише розкриваючи очі. П’ю з Тобою каву, навіть коли Ти далеко. Можливо, у той самий момент Ти готуєш каву в такій самій чашці, як і в мене. Насолоджуєшся ранком. Хіба насолода від кави зменшиться, якщо ми будемо отримувати її в різних куточках світу? Закриваю очі. Я з Тобою. Засинаю, обнімаю Тебе ніжно і міцно, навіть, якщо Ти – далеко.
Ранок пахне кавою і грінками. Я відкриваю очі. Ти готуєш сніданок. Який же сьогодні добрий ранок. Коли виникає відчуття безкінечного щастя, хочеться, щоб життя зупинилося саме в цьому місці. Завмерло, зробило паузу. Хочеться насолодитися цим смаком. Увібрати у себе якомога більше. Запам’ятати якомога краще. Босоніж біжу на кухню. Знаходжу там не лише каву, а й Тебе. Ти пахнеш так само смачно, як приготовлений Тобою сніданок. Тягнуся за шматочком хрусткого хліба, але Ти суворо показуєш мені у бік басейну. Спочатку плавати, а потім – за стіл.
Снідаємо ми під акомпанемент цикад. Вони співають без зупину, роблячи легкий вдих і видих. Спочатку і знову заливаються своїм співом. Співають цикади лише в жарку пору року. Живуть на деревах і в кущах. Від незвички людину може шокувати їхній безкінечний спів. А потім звикаєш і вже не помічаєш. Співають тільки самці. Спів самців цикад приваблює самок. Я слухаю Твою розповідь про цикад, запиваючи її апельсиновим соком. «Ццццеееєєє… цццееееєєєє, цццеееєєє… щастя єєєєє, щастя є!», – дуже добре чую я…
Сьогодні готуєш Ти. На обід – біле вино і салат «Табуле». Ти сам нарізаєш два великих червоних помідори, не знімаючи шкірку. Коли я готую салат, Ти виправляєш мене, мовляв, я ріжу помідори дуже дрібно, а треба великими шматками, щоб відчути смак м’якоті. Лежу з закритими очима біля басейну і відчуваю запах свіжо зірваної м’яти. Твої руки теж пахнуть м’ятою, яку Ти рубаєш разом із петрушкою великим ножем. До помідорів, змішаних із зеленню, ти додаєш кус-кус. Заливаєш салат оливковим маслом і свіжим лимонним соком. Поки салат набирається смаку, Ти розпалюєш вугілля і маринуєш рибу.
Тихцем підглядаю за Тобою і посміхаюся. Нема нічого кращого, ніж коли тобі готує їжу кохана людина. Вугілля готове і рибка падає на решітку. Кілька хвилин і барбуля готова. Її не чистять, як виявляється, а відразу відправляють на барбекю. Сонце ще високо, але не жарко. Кріт у травні чудовий. Вітер теплий і приємний. Море не гаряче, але його прохолоду швидко компенсуєш на березі.
Я танцюю. Танцюю, коли мені добре і не дуже. Чую музику, і тіло починає жити своїм життям. А ще я танцюю, коли думаю про Тебе. Ми ніколи не танцювали разом. А мені чомусь здається, що ми знаємо всі можливі па. Ти ведеш, а я – слід. Наш танець – розмова. І нам легко. Як сотні, а може й тисячі років тому. Я знаю про Тебе все, навіть те, що Ти ніколи не розповідав. А я все одно знаю. Звідки?..
Інколи мені здається, що я занадто пізно зустріла Тебе. Що розгубила себе, не донесла, не зберегла. Що все могло бути інакше, якби я зустріла Тебе раніше. Адже все могло бути по-іншому, якби не… Але потім я заспокоююся. Посміхаюсь, кажу собі, що не можна було зустріти Тебе раніше чи пізніше. Тебе можна було зустріти чи ні. І я зустріла Тебе. Мій найсолодший мед.
