Лілі або Біла Квітка
Атласна біла постіль прохолодою зустріла стомлену і задихану від щастя шалену дівчину, наче намагаючись хоча б трохи пригасити гарячий запал Лілі, заспокоїти її та приголубити. Сон по-зрадницькому ніяк не приходив. Дівчина перекладала пухову подушка зліва направо, але не могла ніяк вкластися. Думки вихором проносилися в голові, наче весела карусель миготіли у темряві. В кімнаті ставало світло чи то від різнокольорових яскравих думок, чи то від вгодованого місяця, що вже повністю вивалився на небо та залив усю дівочу постіль своїм молочним сяйвом.
У передчутті завтрашнього дня Лілі почувалася хвилююче. Завтра все буде інакше. Рівно за 24 години вона вже буде засинати (чи взагалі буде (!!??)) не сама, не у своєму дівочому ліжку. Завтра все зміниться, і на її безіменному тонкому пальчику заграє яскрава каблучка.
Босі ноги торкнулися підлоги, і Лілі тихесенько пошльопала кімнатою, щоб вкотре все перевірити. Майбутня наречена обережно потримала весільну сукню, яку вибирала дуже прискіпливо, приміряла молочні туфлі на золотих підборах та зручні невагомі балетки, щоб перевзутися. Знову перерахувала всі шпильки з діадемами – завтра вони яскраво засяють на довгих пасах, погладила мереживні рукавички та розправила молочно-трояндову шовкову фату. Серце Лілі прискорено забилося, і в горлі пересохло від збудження. Завтра буде казка, а головна героїня в ній – сама Лілія.
Тихенько заскрипіли двері. Це мама почула копошіння у кімнаті та вирішила зазирнути. Добрі мамині обійми наповнили тремтячу дівчину спокоєм, а ніжність найрідніших рук торкнулася серця.
- Доню, все буде добре! Вже пізно, лягай спати.
Мама гладила Лілине довге волосся, і дівчина закрила очі. А Місяць все безсоромно підглядав у кімнату…
Рівно рік тому Лілі засинала у своєму ліжко у передчутті найголовнішої події свого життя. Щаслива, кохана. У неї найкращий у світі наречений, майбутній чоловік, а попереду – неорана нива щасливого шлюбного життя.
Тепер життя дівчини – суцільне очікування. Нині треба просто чекати. Так було у всі часи: жінка чекала, а чоловік воював. Для багатьох жінок таке очікування дається важко та боляче. Але треба знаходити в собі власні ресурси і вчитися не спиратися на чоловіка. Так молода жінка вирощувала у собі внутрішню і ніким не бачену силу.
Лілія перебирає старі фото. Львів, випуск Михайла з Академії 2011 року. Фото з «того життя». А саме головне те, що тоді не було війни. Коли ж тепер настане День Перемоги?! День їхньої Перемоги? День, коли очікування зникне, день, коли Михайло повернеться назавжди та їх життя знову потече щасливою та благодатною сімейної річкою.
Михайлик з кожним днем стає для Лілі ще потрібнішим і дорожчим. Чим Він далі, тим жінка з ним ще лагідніша. Думки на крилах спогадів приносять минулі пестощі, обійми та поцілунки. Медовий місяць молодят так і не закінчився, поступово перейшовши у решту їх життя. Так просто і так добре їм почувалося разом кожного дня. Щастя множилося у квадраті чи навіть у кубі. У Лілі з’явилася і ще одна мама, яка подарувала їй такого красеня-чоловіка. А невдовзі за дев’ять місяців прийшла у цей світ і маленька донечка.
Нині минуло вже майже дев’ять місяців, як Михайла оголосили «пропалим безвісти». А сьогодні Лілі наснився сон. Там було місячне сяйво всюди… Кришталеві келихи з «Бордо» на підлозі, теплий плед під ногами, виноград, апельсинові кружальця. П’янкий з гірчинкою погляд коханого, його вуста, обійми, аромат. Тіла злилися в єдиному потоці…
Ліля чіплялася за кожну деталь втікаючого сну. Ще трошки, ще б хвильку побути з коханим. Але вранішнє сонце жорстоко спалювало нічні надії, як дівчина не пручалася. Сон був таким реальним, що Лілі здалося, ніби Михайло дійсно провів цю ніч із нею. Ліжко було повне теплого аромату коханого, а тіло, здавалося, ще відчувало нічні обійми та подих милого.
Часом Лілі здавалося, що вона несповна розуму, бо до неї линув голос чоловіка, і за сотні кілометрів жінка чула, як він дихає. У такі хвилини вона запалювала свічку та молилася за спасіння душі чоловіка. Ліля просила всіх святих, ангелів та архангелів, аби вони берегли її Мишка, допомагали йому та боронили від ворожої кулі, не давали жодній волосинці впасти з його голови. Молилася за те, щоби на шляху коханого його зустрічала тільки вдача. Молилася за те, щоби невдовзі побачити його та обійняти. Прості істини ставали ще більше зрозумілими. Яка ж це розкіш – обійняти коханого чоловіка.
Кохання – це разом дивитися старий фільм, сміятися, тремтіти від випадкових та невипадкових оксамитових дотиків. Кохання – це всю ніч бути під одною ковдрою на двох, смакувати густе вино з одного великого келиха, обговорювати важливі та банальні речі. Кохання – це прохолода від жару рук коханого. Кохання – це коли милий ніжно розтирає скроні, аби скоріше пройшов головний біль. Кохання – це коли вранці улюблений чоловік просить подрімати поруч із ним ще хвильку. Кохання – це коли за мить після сварки вже не пам’ятаєш її причину.
Лілія на автоматі шукала Михайла серед перехожих, чіпляючись поглядом за чужі силуети, ховаючи свою тугу, яка спустошувала її душу кожного дня та кожної ночі. Вдень Лілі ще якось вдавалося справлятися зі своєю печаллю, бо поруч були мами, друзі, колеги та маленьке сонечко-донечка, яка і відроджувала жінку кожного ранку, давала їй силу та наснагу, надію та віру. Але ніч безжалісно розривала Лілине серце, наче той орел, забувши про Прометея, тепер навідувався до жінки. А вона, згорнувшись калачиком, тихенько стогнала під ковдрою, кусала до крові вуста, щоб нікого не розбудити, а потім засинала від втоми та плачу з єдиним бажанням побачити Михайла хоча б уві сні. А вранці, окрилена новою надією, Ліля радісно вірила, що минула ще одна з її самотніх ночей, які врешті решт скоро завершаться.
Так і цього дня Лілія проснулася раніше та у прекрасному настрої. Але ж сьогодні – особливий день – День народження коханого. Ювілей – 25 років. Нехай Мишка і немає поряд, але Ліля щиро вірить, що дуже скоро почує таке довгоочікуване і вистраждане «Я вдома, рідна моя!» Жінка вірить, що ця чортова чорна полоса завершиться, бо попереду – щастя, виплекане безсонними надіями, напоєне солоною річкою сліз, вистраждане кожною хвилиною, виношене пекучим тягарем незрозумілого очікування, народжене новим світлим днем. Лілія береться за святкові приготування, обіцяючи собі, що сьогодні жодна сльозинка не зіпсує солодкого смаку свята. У меню лише улюблені страви Михайлика. Солодкі булочки з вишневим повидлом на сніданок. А на святкову вечерю – качка, фарширована гречкою, білі гриби, запечені з сиром та овочами, квашена капустка та кукурудзяні кекси з чорницею. На десерт – маринований виноград і домашній «Наполеон»!
Весільні каблучки ще з давніх часів були символами союзу двох сердець. День весілля швидко пройде, весільна сукня та костюм відправляться до шафи, фотокартки займуть своє місце у великому весільному альбомі, який буде чинно поставлений на поличці. Лише каблучки залишаться на безіменних пальцях. Кожного вечора Ліля сорок разів читає «Отче Наш» і прокручує білу каблучку. Стає легше і надія розгорається сильніше. Чекати і дочекатися, бо інакше просто не може бути. Якби ж хоч на мить побачити коханого, хоча б таємно прокрастися до нього та, пересвідчившись, що все добре, щасливою побігти додому. У такі хвилини жінці здавалося, що вона ладна віддати своє життя, аби тільки побути поряд із чоловіком хоча б кілька хвилин.
Інколи чекання ставало нестерпним. Ліля могла годинами сидіти на ліжку, дивлячись в одному напрямку, аж поки світло поступово розсіювалося і кімната наповнювалася темрявою, яка проникала у кожний куточок жіночої душі. Здавалося, що з останнім подихом сонця висихала і остання крапля надії. У грудях закручувався металевий важіль, подих перехоплювало, в очах починало темніти. Проте навіть тоді, хапаючи, ніби риба, повітря, Ліля все ще не могла поворухнутися. Невидима проволока до болю пронизувала все тіло Лілії, німіли руки та ноги, аж тоді вона приходила до тями, зривалася і чайкою летіла на вулицю. Хотілося кричати на весь світ, так голосно, як тільки може зранена пташка, з останніх сил злетіти у саме небо і полинути до коханого через сотні кілометрів, сонце, дощ, вітер чи шалений свист куль – ніщо б не могло зупинити Лілію.
- Коханий, пробач, що я живу, а ти вже ні…
До останнього жінка не вірила. Усі дев’ять місяців Ліля виношувала надію, а зустріла цинкову труну з останками Михайла. Він загинув ще дев’ять місяців тому, але був оголошений як «пропалий безвісти». І тільки завдяки допомоги групи волонтерів останки хлопця були нарешті ідентифіковані за допомогою ДНК експертизи. Страшний день, страшний бій і страшна смерть. Танкісти заживо згоріли у своєму танку під час бою. Михайло до останнього тримав оборону, прикриваючи своїх побратимів, віддавши за них власне життя. Михайло вчинив як офіцер, як патріот, як справжній чоловік. Таке він прийняв рішення. І ніхто не міг із ним посперечатися.
- Мій герою, ти врятував інші життя, ти стояв до останнього, не злякався, не втік.
Шепотіла Лілія, коли отримала страшну звістку. Лілія пишалася Михайлом, але більше дорікала собі, що відпустила коханого на цю кляту війну. Орден Народного Героя України отримала Лілія, а не її коханий чоловік. А разом з орденом жінка прийняла і свій новий статус удови. Чи думала вона чи гадала, що так закінчиться її нива сімейного життя, коли вперше зустріла хлопця? Ще в перший день знайомства Ліля загадала, що хоче прожити з Михайлом усе життя, навіть ще не знаючи його. В їхніх стосунках було все – і радість, і сварки, і веселощі, і непорозуміння. Та хіба ж між молодими ще неосвіченими у сімейних стосунках людьми може все бути гладко? Ліля з Михайлом старанно вибудовували свою долю, обережно підкидуючи хмизу до родинного вогнища, підбираючи ключики один до одного, розуміючи, що хочуть бути разом, не зважаючи ні на що.
Привезли Михайла до рідного міста вночі, але ніхто не спав. Живим коридором та сотнями палаючих свічок зустрічали народного герою на Батьківщині. Разом із труною Лілія ховала і свої надії – майбутнього сина, якого вона так мріяла подарувати Михайлу, світлу садибу, сповнену дитячого сміху, сімейні традиції та реліквії, теплі вечори і хрусткі морозні ранки, шоколадно ванільну каву та рум’яний яблучний пиріг, перші двійки за поведінку як дві краплі схожого на батька хлопчика, веселі сімейні подорожі, чарівні дні та ночі пестощів…а потім і своє золоте весілля з Михайлом.
Могилу засипали білими ліліями та чорною землею.
Проходили дні, минали ночі, але час не лікував. Поступово Лілі довелося прийняти та осмислити той факт, що з її життя назавжди пішла найдорожча людини. Час допомагав змиритися з усіма стадіями горя, але він ніяк не зцілював, бо неможливо було вилікувати загибель коханого. З кожним днем втрата Михайла ставала для Лілі все більшою, спогади іржею роз’їдали душу. Кожного дня, натикаючись на речі Михайла у домі, Лілія плакала. Вона навмисне нічого не ховала всі ці дев’ять місяців, бо знала, що чоловік повернеться. Помилилася. Не вберегла – карала себе жінка. І тепер, тримаючи в руках його сорочку, Ліля рясно умивалася сльозами. Потім ставало ще гірше, бо з часом біль змінився на злість. Злість на себе, що відпустила, ненависть на весь світ, в якому колесо життя не спинялося ні на мить. Буття, в якому всі інші люди жили та посміхалися один одному. Тепер Ліля рахувала дні й ночі, які вже жила без Михайла, і не могла прийняти ті цифри. Прийняти значить змиритися, а Ліля не могла.
Просинатися вранці стало для жінки найстрашнішим. Після сну до нестями жорстоко було не побачити коханих очей Михайла. Не почути його тепле сопіння на вушко, не відчути знайомий запах його тіла. Було дивно моторошно не торкнутися кінчиками пальців його плечей, не дивитися на коханого, мружачись від першого вранішнього сонця і задоволено потягуватися, наче кішка. Не було необхідності тихенько вставати з ліжка, щоб не розбудити чоловік. Страшно незвичним було вдягати домашні тапочки з помпонами, заколювати розтріпані пасма перед дзеркалом і не бачити відображення Михайла у себе за спиною. Ліля з силою заплющувала очі на мить, потім знову вдивлялася у дзеркало. Великий сонячний зайчик з’являвся із нікуди, весело стрибав по стінам, а потім так же раптово зникав. Було так болісно за весь день не отримати жодного дзвінка чи, бодай, повідомлення зі знайомого, вивченого на пам’ять телефонного номера. Не почути жодної ніжної нотки коханого голосу.
- Як же я жила весь цей час без тебе? Як же я далі житиму без тебе?!
Питання до самої себе застрявали в горлі й Ліля валилася на підлогу, здавлюючи свій крик.
- Тільки будь зі мною, чуєш? Не йди, мовчи, не промовляй жодного слова, просто будь зі мною. Коханий, ти єдиний розумієш мене, ти мій той самий найближчий друг, найкращий у світі чоловік. Моє серце у твоїх долонях, кожна його частинка в твоїх руках.
Ще вчора помаранчеве сонце, яке вселяло надію стало ненависним Лілії. Було нестерпно боляче дивитися на молоді щасливі парочки, які чомусь все частіше потрапляли жінці на очі. Разом із Михайлом Ліля обожнювала прогулюватися улюбленими вуличками Києва, де вони мали свої особливі місця. Чи то старенька лавка у затишному парку, на якій Михайло написав «Ліля + Михайло = Кохання назавжди», чи ароматна кав’ярня, де пара завжди полюбляла посидіти на вихідних. Ліля минає кафе, відчуваючи їх улюблений сорт кави «blue mountain», де на столику стоїть пуста самотня чашка з недопитою кавою. Їх кафе, їх столик, їх традиція. Спогади звучать повсюди голосним відлунням, кадри міняються з космічною швидкістю. Особливо зараз Лілія відчуває, яким же бажаним був для неї Михайло, і якою ж незворотною втратою він для неї став. Лілі здавалось, що на її життєвому світлофорі завжди тепер буде червоний.
Зляканий водій занадто пізно різко давить на гальма, коли Ліля на червоне світло автоматично намагається перейти дорогу. Між нею та залізним капотом залишається якась пара сантиметрів, жінка повертає голову у бік і бачить скривлене від страху обличчя водія. Але їй не страшно, вона просто стоїть і широко відкритими очима вдивляється в очі смерті.
Та автомобіль різко зупиняється, а Лілія начебто пробуджується від сну. «Здатися ти завжди встигнеш», — лунає з відкритого вікна автомобіля український хіт, який нараз переключає кнопку життя дівчини на зелений. На тому боці дорозі все змінюється. Лілія починає широко вдихати повітря і відчувати всі аромати життя, сьогоднішнього дня, весни, квітів, кави. Вона поспішає додому радісна і сповнена надій. Не спинятися, не здаватися, йти вперед до останнього, поки є Віра, Надія і Любов.
А хіба можна забрати кохання? Хіба можна змусити розлюбити? Можна забрати людину, можна вирвати її серце, але не почуття. Назавжди Михайло залишиться жити у серці Лілі, яким би жорстоким не було життя. Кажуть, що справжнє кохання приходить лише один раз у житті, а все інше – то лише закоханість. Ніхто і ніщо не в змозі змусити Лілію відхреститися від свого почуття, глибокого, як те море, де на свій медовий місяць були молодята, світлого, наче саме вранішнє сонце, яке зустрічало хлопця і дівчину в «тому житті», ніжного, як самий дорогий китайський шовк, запашного, як прекрасні білі лілії та ароматного, як улюблена кава Михайла та Лілії.
Ліля чітко та ясно побачила і зрозуміла увесь сенс свого життя, життя, в якому є продовження, життя, в якому є донька. І хоч сьогодні Михайло вже занадто далеко, Лілія продовжує чути його подих і вірить у те, що колись їх душі обгорнуть одна одну безтілесними обіймами.
«Здатися ти завжди встигнеш – головне: мене не відпускай!»
